Найкращі комедії 21 століття. Комедія як жанр мистецтва існує ще з часів Стародавньої Греції. Спочатку цим словом називали спектаклі, що викликають сміх, а після зародження кінематографа та кінострічки, створені для підняття настрою у глядачів. Такі фільми користувалися величезною популярністю ще з часів німого кіно, а найкращі з картин тих років не втрачають своєї аудиторії й донині, приклад тому – кіно за участю легендарного Чарлі Чапліна.
З розвитком кінематографа змінювався і цей жанр мистецтва, і якщо раніше гумористичний ефект досягався суто за рахунок жестів, міміки та розігрування на екрані різних сміливих і безглуздих ситуацій, то з появою звуку ситуація змінилася. Тепер, крім усього вищепереліченого, велика увага приділяється діалогам, а також майстерності актора та його здатності розсмішити аудиторію одним своїм заразливим сміхом.
Якщо вам нецікавий сміх заради сміху і найчастіше безглузда дурня, у infoportal.in.ua є для вас дев’ять комедій, які вимагають вдумливого перегляду, але проте здатні розсмішити й підняти настрій при перегляді.
Кролик Джоджо (Jojo Rabbit, 2019)
Юний Йоханнес Бетцлер на прізвисько Джоджо (Роман Гріффін Девіс) живе зі своєю мамою (Скарлетт Йоханссон) у нацистській Німеччині та щиро вірить в ідеали Третього рейху. Гітлер (Тайка Вайтиті) для нього – супергерой зі світу коміксів і його уявний найкращий друг. Євреї ж, за словами оточуючих, — жахливі істоти з рогами, що висять головою вниз. Щоб стати добрим нацистом, хлопчик вирушає до дитячого табору, де дітлахів навчають «мистецтву війни». Для доказу готовності піти на все заради своєї країни їм дають завдання – вбити кролика. Йоханнес цей іспит провалив, за що отримав прізвисько «Кролик Джоджо». Все сильно ускладнюється, коли він знаходить єврейську дівчинку у своїй оселі.
Знімати по-справжньому кумедне кіно на серйозні теми непросто. А говорити з гумором про Другу світову війну та нацизм – ще складніше завдання, з яким блискуче впорався Тайка Вайтиті, поставивши в основу фільму сприйняття історії дитиною. У режисера, попри велику кількість абсурду і чорного гумору, вийшло і добре кіно, що в простій формі доносить важливі думки про безглуздість нацистської ідеології. Чудова та справді візіонерська робота з нереальною грою юного Романа Гріффіна Девіса, для якого ця кінороль стала першим досвідом у кіно.
Ідеальні незнайомці (Perfetti sconosciuti, 2016)
Пластичний хірург Рокко (Марко Джалліні) та психотерапевт Єва (Кася Смутняк) під час місячного затемнення вирішують запросити до себе на вечерю друзів, серед яких дві пари (Едоардо Лео та Альба Рорвахер, Валеріо Мастандреа та Ганна Фольєтта) та один чоловік у раз у Баттістон).
Згодом мова заходить про секрети, і приятелі вирішують зіграти в гру, в ході якої всі повинні покласти свої смартфони на стіл і зачитувати будь-які повідомлення або листи, а також відповідати на дзвінки з гучного зв’язку. Дуже швидко стає зрозумілим, що робити цього не варто.
Паоло Дженовезе зняв кумедний та водночас сумний фільм, який сміливо можна рекомендувати до перегляду всім дорослим людям. Блискучі діалоги, смішні та актуальні жарти, що викривають сучасну людину і разом із цим наповнені співчуттям до неї. «Ідеальні незнайомці» — чудово зіграна камерна історія з простим і зрозумілим змістом про те, що навіть для найближчих людей ми – незнайомці, які приховують своє «істинно я», і тому найчастіше улюблені нами люди виявляються для нас чужими.
Чорний клановець (BlacKkKlansman, 2018)
Америка, 70-ті роки минулого століття. У поліцейському департаменті Колорадо-Спрінгс закликають етнічні меншини спробувати свої сили в охороні порядку. Незабаром на порозі управління з’являється Рон Сталворт (Джон Девід Вашингтон) – чорний чоловік із розкішною зачіскою, одягнений за вуличною модою. Він стане першим детективом-афроамериканцем в історії міста, і незабаром його зовнішність стане в пригоді: Сталворта відправлять на мітинг «Чорних пантер», де він познайомиться з активісткою студентської профспілки Патріс (Лора Геррієр) і закохається в неї.
Якось, нудьгуючи на роботі й гортаючи газету, Рон натрапить на оголошення ку-клукс-клану і з цікавостінабере номер, представиться своїм ім’ям і погодиться на зустріч з головою місцевого осередку. Самому йти на зустріч нереально, а упускати таку можливість вкрай безглуздо, тому він умовляє керівництво відправити туди свого колегу з нарковідділу, на прізвище Циммерман (Адам Драйвер). З цього моменту афроамериканець та єврей — по телефону та особисто – разом зображують фанатичного борця за чистоту білої раси, антисеміту Рона Сталворта.
Темношкірий поліцейський, що впровадився в ку-клукс-клан, – художня вигадка, скажете ви. Тому режисер, Спайк Лі, на початку своєї абсурдистської комедії повідомляє нам про те, що це зовсім не вигадка. Рон Сталворт кілька років тому випустив книгу про свої 70-ті, тож найфантастичніші деталі у фільмі – правда.
Вашингтон і Драйвер чудово зіграли свої ролі, викликаючи сміх там, де через серйозність піднятої теми, зазвичай не до сміху, а динаміка якісної голлівудської драматургії та відв’язний гумор ріднить цю кінострічку з творами Тарантіно та комедіями братів Коен. Тут повно відмінних діалогів та яскравої музики з віртуозними партіями на електрогітарі. Загалом – не кіно, а суцільний кайф, до країв наповнене дотепністю та запалом Спайка Лі та соул-музикою 1970-х.
Сім психопатів (Seven Psychopaths, 2012)
Недолугого голлівудського драматурга Марті (Колін Фаррелл) залишило натхнення. Студія давно чекає на обіцяний сценарій, тільки пред’явити ірландському невротику нічого, крім назви «Сім психопатів» та серйозних проблем з алкоголем. За щасливим збігом обставин він товаришує з Гансом (Крістофер Уокен) і Біллі (Сем Рокуелл) — двома шизоїдами, які заробляють на життя викраденням собак і демонструють схильність до насильства, що цілком може стати натхненням для горе-письменника. Пара психопатів вже є, решта п’яти не змусить себе довго чекати.
Другий фільм Мартіна Макдонаха, повнометражним режисерським дебютом якого став знаменитий фільм «Залягти на дно в Брюгзі». Це криваве, жорстке, але найчастіше смішне кіно, яке тільки лінивий не порівняв із творами Квентіна Тарантіно. Але режисер очевидно знущається з прихильників екранного цинізму, адже не випадково головна дійова особа тут вбиває не людей, а персонажів свого абсурдного сценарію. Часом через цей ефектний і смішний памфлет на сучасну кіноіндустрію прослизає прихована духовність, яка так прозирала в його кінодебюті. Мартін не був би собою, якби над іронією не проглядалися його творчі муки.
Новий завіт (Le tout nouveau testament, 2015)
Головна героїня цієї кінострічки – дівчинка Еа (Пілі Груан), яка повідомляє все найважливіше про себе на самому початку: «Бог існує. Він живе в Брюсселі, і він покидьок. Ви багато чули про його сина, але нічого про дочку. Його дочка – це я». Подальший розвиток сюжету будується на наступі у світ Еи, яка твердо вирішила змінити його на краще.
Бельгієць Жако Ван Дормель — один із найнезвичайніших європейських режисерів нового часу, відомий багатьом за фільмом «Пан Ніхто». «Новий заповіт» — парадоксальна комедія, яку багато хто порівнює з «Амелі», але стиль, нібито винайдений Жан-П’єром Жене, за кілька років до цього відкрив саме бельгійський режисер у своєму дебюті «Тото-герой». З того моменту теми всіх картин у Жако залишаються незмінними: нерозривний зв’язок життя і смерті, несподівані повороти долі та прихована у кожному з нас дитина. Режисер створює дивовижні фільми, і це винятком не є. Це веселе, метафізичне, сміливе, філософське та великодушне кіно здатне повернути віру якщо не в людство, то як мінімум у здібності кінематографа.
Будь що буде (Whatever Works, 2009)
Борис Єльников (Ларрі Девід) – випускник Гарвардського університету й професор фізики на пенсії. Він мізантроп і цинік, який постійно критикує все навколо і живе життя під девізом «будь що буде». Крім цього, він вважає себе незаперечним генієм, який має право говорити про життя з величезною часткою скепсису. Така його життєва позиція спрацьовує, коли у двері квартири стукає молода дівчина Мелоді (Рейчел Вуд), яка втекла з дому і переночувати до нього.
Вуді Аллен як завжди іронічний та легкий. Знімання кінострічки проходили у Нью-Йорку, тим самим ознаменувавши повернення режисера до цього міста після чотирьох картин, знятих у Європі. Для сценарію було обрано історію, яку режисер написав майже тридцять років тому.
Будь що буде — класична комедія, повна філософських міркувань, абсурду, комічних і трагічних моментів, мудрості та смутку. Одна з головних переваг фільму полягає в тому, що він типовий для творчості маестро. Тому його шанувальників ця картина однозначно не розчарує. Дивіться! І будь що буде.
Бобро поржалувати! (Bienvenue chez les Ch’tis, 2008)
Найкращі розумні тонкі недурні комедіїФіліп Абрамс (Кад Мерад) – начальник поштового відділення на півдні Франції, чия дружина Жюлі (Зое Фелікс) мріє про його переведення ще на південь, щоб жити у курортному місці. Про зміну поточного місця проживання на Французьку Рів’єру мріє більшість менеджерів пошти, тому конкурс високий. У спробі догодити своїй нервовій дружині Філіп наважується на обман, який при першій же перевірці розкривається, а як покарання його переводять працювати в протилежному напрямку — на північ Франції, де, як упевнені жителі півдня, живуть страшенно грубі люди з огидним діалектом.
Дені Бун зняв комедію у найкращих традиціях жанру, що викликає ті ж незабутні емоції, що й старі улюблені кінострічки. Простий сюжет, «звичайніші» персонажі, повсякденне життя, добрі жарти, що будуються на відомих характерах і реаліях життя і чудова гра акторів. Французам ця картина настільки сподобалася, що за касовими зборами вона поступилася лише «Титаніку», а маленький Берг після виходу фільму заполонили туристи. Подивіться фільм, може і вам захочеться все кинути та поїхати відпочивати на північ Франції.
Після прочитання спалити (Burn After Reading, 2008)
Агента ЦРУ Оззі (Джон Малкович) звільнили з посади начальника Балканського напрямку. У спробі подолати кризу він вирішує почати писати мемуари, зміст яких входить секретна інформація. За безглуздим випадком диск із цими даними губиться в роздягальні спортивного клубу. Знаходить його легковажний тренер Чед (Бред Пітт) разом зі своєю не менш легковажною подругою Ліндою (Френсіс Макдорманд), і разом вони наважуються на шантаж колишнього агента. В результаті починається заворушка, розібратися в якій не в змозі навіть ЦРУ.
Чорна комедія братів Коен, прем’єра якої відбулася на Венеціанському кінофестивалі 2008 року. У цьому фільмі режисери не соромлячись підіймають на сміх усі аспекти життя сучасної людини, яка перебуває під гнітом кризи середнього віку: дружбу, шлюб, сексуальні стосунки, роботу. Не залишилися поза увагою й масштабніші явища, такі як політика, діяльність спецслужб, інтернет та пластична хірургія. Все це оспіване у вигляді гротескної комедії й фарсу, межі якого простягаються від вельми трагічного початку до коеновського нуару.
Про персонажів цієї стрічки можна говорити годинами, адже кожен із них неповторний та індивідуальний. Але попри несхожість кіногероїв, властива кожному «дурнота» ріднить їх один з одним. Джон Малкович, що нескінченно матюкається або пустився в усі тяжкі Бред Пітт — гра кожного захоплює, викликаючи нестримний сміх. І якщо після перегляду ви виявилися спантеличеними побаченим – не засмучуйтесь, адже так і було задумано.
Сусіди зверху (Sentimental, 2020)
Хуліо (Хав’єр Камара) та Ана (Гризельда Сіціліані) разом понад 15 років, але обидва нещасні. Майже весь час вони проводять порізно, в повітрі висить купа образ і недомовок, а про секс і мови бути не може. Розмовляють один з одним подружжя рідко, але варто діалогу розпочатися, як він зводиться до обговорення особистого життя сусідів зверху – Сальви (Альберто Сан Хуан) та Лаури (Белен Куеста), адже щоночі з їхньої квартири долинають гучний пристрасний стогін. Якось Ана без відома чоловіка запрошує на вечерю цю пару. Звісно, Хуліо цим візитом незадоволений, що призводить до конфлікту між ним та його дружиною. Але Ана налаштована рішуче і не планує нічого скасовувати. Вечеря відбудеться, щоправда, піде вона за несподіваним сценарієм.
“Сусіди зверху” – іспанська герметична розмовна комедія про відносини, де вся дія відбувається в чотирьох стінах. Сеск Гай — сценарист і режисер кінострічки, що адаптував для великого екрана власну театральну п’єсу, вперше поставлену чотири роки тому. Діалоги тут сповнені іронії, сарказму та великої дози психоаналізу, оскільки одна з героїнь за професією психолог. Що важливіше: бути порядним чи отримувати від життя насолоду? Тримати образи, що накопичилися в собі, або відкрито говорити про проблеми? Шукати сенс у тілесних насолодах чи всіма силами зберігати сімейне щастя? Всі ці питання торкнулися фільму, який здається одним нескінченним діалогом, що змушує сміятися і шукати відповіді на ці питання всередині себе. Кінострічка хоч і є комічною історією, але говорить про серйозні речі.
Приємного перегляду!
